Dec 10, 2015

Як говорити, щоб діти слухали, і як слухати, щоб діти говорили. Адель Фабер, Елейн Мазліш.

На цю книгу вже стільки було всього написано, що, мабуть, навіть немає чого додати :). Вже всі читачі мого блогу її давно перечитали, а я он тільки до неї добралась. Тому замість того щоб розповідати вам про що книга (з назви і так багато вже зрозуміло), я краще розповім про свої книжковраження, а саме про те, як ця книга вплинула на мене, моє сприйняття спілкування загалом і чи допомагає вона мені в спілкуванні не лише з малюком, але і з оточуючими. 

Відразу скажу, що книга направду дуже крута (хоч ви і самі це вже знаєте). Вона цілком змінила моє ставлення до спілкування з людьми (не тільки з дітьми), пояснила купу речей, які я для себе ніяк не могла зрозуміти. Наприклад, я довго не могла для себе розібратись чому я часом так злюсь, коли мене хвалять, чому одні похвали мені приємні, а інші викликають якісь негативні емоції. А виявилось, що це просто не всі вміють "хвалити правильно" :). Мене, правда, завжди дратувало, коли після чергової написаної статті мені казали: "ти так гарно пишеш"! Але ж я не пишу для того щоб воно було гарно! І невже прочитана стаття не викликала в людини жодних інших емоцій, запитань, коментарів, окрім як того "що я гарно пишу"?! Прочитавши "Як говорити..." ви зрозумієте як треба хвалити :). Та і не тільки хвалити... А як треба спілкуватись з людьми (насправді, ця книга написана в контексті спілкування з дітьми, але мені здається що вона дуже актуальна і примінима для будь-якого віку); як будувати речення щоб спонукати людину до розповіді, а не злити своїми зайвими запитаннями; як "правильно" підтримати у важку хвилину; чому не варто заперечувати почуття і пояснювати що все добре, коли воно насправді не так; а ще розкаже про те, коли треба просто помовчати, замість того щоб щось казати; а коли дати вибір чи запитати думку іншого, замість того щоб нав'язувати свою... 

Якби мене запитали чи книжка мені допомогла в спілкуванні з Емілі, то я б сказала, що на даний момент "і так, і ні". Чому? Тому що треба дуже багато працювати над собою щоб "налагодити" спілкування. Мало просто прочитати книгу, взяти з неї кілька прикладів і застосовувати в житті. Насправді, буває стільки різних ситуацій, які не підлягають простому вирішенню, або вимагають поєднання кількох методів відразу... Часом вдається тримати себе в руках і все працює! А часом 15-ть раз повторюєш дитині чому так не можна робити, а вона все одно за своє, тоді просто злишся і зриваєшся, замість того щоб спробувати ще якісь інші поради з "Як говорити...". А ще мені здається, що Емілі надто мала щоб "все" розуміти і тому метод "відволікання" для нас ще супер як працює :) Але мені подобається ідея "давати дитині вибір" - в більшості випадків Емілі таки пристає на один з варіантів. Я зараз говорю не про банальний вибір куди ми підемо гуляти чи що одягнути, а, власне про той вибір, який я пропоную їй зробити, коли вже "назріває" конфлікт. Ну скажімо бігає Емілі по хаті і клянчить шоколадку - то в неї недавно таке появилось. Якщо просто сказати дитині, що зараз шоколадки я тобі не дам, то буде істерика - перевірено не один раз :) Але якщо сказати, що перш ніж отримати шоколадку треба повечеряти з мамою і татом і треба з'їсти або зупку або картопельку з м'яском, то в більшості випадків Емілі погоджується і при цьому знає, що кусочок чорного шоколаду отримає після вечері. Часом так не працює, тоді допомагає інше - я даю їй шоколадку, пояснюю, що вона лише для неї, але прошу щоб вона полежала на столі біля неї поки ми поїмо. Не повірите, але це теж працює! Видно дитині спокійніше, коли вона ту шоколадку бачить і тримає біля себе :).

Ще трохи рано питати в Емілі її думки, вона ще не дуже розуміє таких складних запитань. Ну, звісно, якщо щось простеньке питати - типу що ти хочеш сьогодні одягнути в садок, то доця розуміє і завжди каже "біле платтячко" :) має своє улюблене. Але питати щось в стилі "як ти бачиш вирішення проблеми ..." це ще зарано. Тому в таких випадках я частіше, все таки, даю вибір - пояснюю чому через дорогу перебігати не можна і якщо Емілі не хоче триматись за руку з мамою, то може взятись за возика чи мою сумку. Працює! :)

Недавно мали цікаву ситуацію. Емілі подарували книжку, яка сама казки "читає". Слухала її доця з ранку до вечора, а потім почала окремі речення і фрази розказувати. Отак підходить до мене і починає розповідати казку про Кульку, Соломинку і Лапоть (є там така дивна :)) і, певно, десь два коротеньких речення повністю розповіла, а далі забула... І в секунду дитина так розридалась, що я спочатку навіть не зрозуміла що сталось. Взала її на ручки і кажу: "ти так гарно розказувала, все-все запам'ятала", а вона кричить "ні-ні" і давай ще більше плакати... А тоді мені якось пригадалось те, що не треба заперечувати почуттів дитини і розказувати що все добре і я спробувала сказати щось типу: "я розумію яка ти розчарована, ти так добре розповіла перші кілька речень, а далі забула, я б на твоєму місці теж би дуже розстроїлась. А знаєш, ми будемо ще і ще слухати ту казочку і краще запам'ятаємо всі слова". Мені було дивно і я не очікувала, але Емілі перестала плакати, ще трошки посиділа в мене на руках, а далі пішла собі бавитись :).

Наприкінець лише додам, що прочитати "Як говорити..." один раз - мало. В ній є корисні вправи і приклади, є пам'ятки з основними ідеями, є малюнки з коротенькими сценками... Мені здається, що це все треба хоч час від часу перечитувати, переглядати і нагадувати собі або й взагалі зробити цю книжку настільною (треба купити собі паперову версію, а то я читала в електронному варіанті).

23 comments:

  1. а в мене це перший відгук на цю книгу! і книжка дуже зацікавила :)

    ReplyDelete
    Replies
    1. А мені щось подумалось, що ти вже її також прочитала ) Книжка класна і дуже корисна як мамам так і татам ) от думаю як то нашого татка примусити почитати ))

      Delete
    2. нашому тату по-моєму легше переказати головні ідеї... :)

      Delete
    3. це точно ) нашому також )

      Delete
  2. ніколи б не подумала, що з малям в два роки можна так серйозно говорити
    ... сподобалися приклади :)

    ReplyDelete
    Replies
    1. я б теж не подумала... дуже вони швидко ростуть... і часом дуже дивуєшся скільки вже всього розуміють )

      Delete
    2. більшість дітей в два роки вже дуже навіть свідомі. Серйозно говорити варто з самого початку, як на мене

      Delete
    3. підтримую те що сказала Віра! просто часом отаке "серйозно" вони все таки не завжди розуміють, але, загалом, згідна, що варто від самого початку правильно все пояснювати

      Delete
  3. треба перечитати ще раз, я от свої враження від книжки перечитала - думаю, вона не може не сподобатися. але дійсно, важко в якихось ситуаціях згадати, що там в книжці було написано
    сподобалися твої приклади, в 2 роки в дитини взагалі починається період заперечень, і оте "давати вибір" дуже допомагає, принаймні мені з Улькою то зберегло не мало нервів)))
    а ще згадала, що таки та, коли малий чи мала вдариться, наприклад, то малому тре просто сказати - та, Андрійко вдарив головку чи ручку, дай поцьомаю" і все, то заспокоює. Ульці теж краще сказати щось типу "ой, ти вдарилася, то певно так боляче, але думаю, що зараз то стане боліти менше" і то її швидше заспокоїть ніж стандартне з дитинства " то нічого страшного не сталося, ти не сильно вдарилася". Хоча, особисто мене то заспокоювало колись і тепер теж)))) певно нюанси мого виховання, але пригадую, то якось так було і все... оте заперечення проблеми і вигляд "нічо не сталося".
    зараз інші діти, інше покоління, інший світ, в якому вони мають жити, той інші методи до них тре застосовувати
    для дорослих теж працює, і правда багато своїх тараканів в голові зрозуміла теж)))
    купи паперову, вона точно вартує, та й коштує не аж так дуже багато
    а ще там є друга книжечка "брати-сестри без суперництва", от ніяк не дочитаю, а треба, бо мені то дуже актуально зараз)

    ReplyDelete
    Replies
    1. Ти знаєш, мені також завжди здавалось, що краще сказати щось в стилі "нічого не сталось, тебе не болить, все добре, біжи дальше бався" :) і мені також так завжди казали в дитинстві і воно працювало! мало того я думаю, що і дитина якась тоді самостійніша робиться, бо сама може собі дати раду і переконати себе що і правда все добре, замість того щоб жаліти себе... але може і правда зараз інше покоління?? я Емілі привчила, що "біжи до мами, мама поцьомає і боліти не буде", так вона тепер навіть коли ледь десь зачепиться, то біжить щоб я цьомала :) тому вже і сама не знаю чи то добре ))

      зацікавила друга книжечка, про яку ти написала :)) йду шукати в неті )

      Delete
    2. А дуже Улька ревнує до Андрійка?

      Delete
    3. нє, я думаю, що якщо дитині казати "нічо страшного, ти не сильно вдарилася" то цим ми заперечуємо почуття дитини, вона ж маленька і отой вдарений пальчик для неї ціла трагедія, то нам може здаватися, що не болить, а дитині здається, що то болить просто капець як сильно, і тут для дитини, як на мене, важливо просто бачити реакцію мами, бачити, що мама розуміє її почуття і готова допомогти. Поцьомати пальчик то просто переключання уваги, дитина зосереджується на процедурі цьомання, проходить час і болить менше... я би не сказала, що то жаління, я не так давно з коліжанкою на тему жаління дуже довго дискутувала, в неї 2 хлопці і вона їх не жаліє, просто коли малий вдариться і прибігає до неї в сльозах, вона каже "та, ти вдарився, я бачу, то болить, чимось можу допомогти?" і малий заспокоюється по тих словах і біжить далі, я кажу "ой, ти вдарилася, то певно дуже болить, але зараз трошки часу пройде і боліти буде менше, давай поцьомаю/обніму", обніму малу і та теж заспокоюється і біжить. Ні Палко, ні Улька, тут як на мене, ще не можуть самі справитися з своєю проблемою і їм просто треба бачити, що мама в курсі і розуміє їх почуття. І де тут границя між жалінням і нежалінням? то всьо дуже складно, просто я не кажу оте "дай поцьомаю" жалісливим тоном, а стараюся казати без ноток жалості а просто як константацію факту "та, ти вдарилася, та, тебе болить".
      Думаю, з дорослішанням, вони не будуть бігати з тим до нас і будуть справлятися самі, але зараз, в такому ще малому віці, дитині треба помагати справитися з тим, відволікти увагу з "болить" на процес цьомання пальчика чи обнімання і тут це акт співпереживання і співчуття, а не жаління. думаю, якщо весь час казати 2нічого не сталося", дитина з часом просто втратить довіру до батьків і в старшому віці не захоче ділитися своїми проблемами з батьками, бо ж вони за традицією скажуть "нічого страшного не сталося".... ну, то я якось так відчуваю то все зараз... може я і не права, але в мене така Улька, що все тримає в собі, і яко я не буду давати їй знати, що розумію її почуття чи буду їх заперечувати, вона просто закриється в собі і все...
      так що не переживай, що Емілі бігає до тебе з найменшими дрібничками, може просто більше обговорюй з нею, що вона відчуває... бо як пише та книжка, дитина не знає, що вона відчуває, бо показати яблуко і сказати що то яблуко ми можемо і дитина зрозуміє, а як дитині показати біль, радість, щастя, співчуття і інше? тільки на їх власних емоціях.
      от щойно малий добре гримнувся головою і починає типу плакати і дивиться на мене, я кажу "ти вдарив головку" таким тоном якби просто сказала малому "дивися, це стіл" і дивлюся на нього, є зоровий контакт, малий побачив що я побачила що він вдарився і пішов собі далі бавитися, і не прийшов цьоматися... то по різному, ти ж зараз не ходиш до мами цьомати пальчик? хоч і нам, разом з "нічого страшного не сталося" завжди ті пальчики цьомали))))

      Улька зараз не ревнує вже, але деколи робить малому капості. ми ж до психолога ходили з тим... вона просто все в собі і була дуже агресивна, доходило навіть до "а давайте убємо/віддамо андрійка". психолог дуже допомогла та й та друга книжечка толкова, я перестала робити між ними різницю "він менший, віддай йому ірашку" чи ставитися до них одинаково "тобі одна цукерка і андрійкові одна цукерка"... вони різні і в них різні потреби, але я сама ще того для себе не вкурила добре, як то має бути)))

      щодо солодкого, то мої їдять щодня, але невеликими порціями і то не є винагорода за щось, то просто солодощі) може вони би їли менше якби я їла менше))) але в нас правило - солодощі після обіду чи вечері можна їсти. ну не в плані - зїш суп і дам за то цукерку, а просто як непорушне правило "солодке то десерт, а десерт їмо після обіду/чи вечері". хоча, стараюся всьо солодке давати до обіду, бо як наїдяться ввечері, то потім за дуже збуджені)))

      Delete
    4. ото я розписалася)))))

      Delete
    5. точно що "розписалася" ))) загалом я з тобою згідна і мені дуже подобається та ідея про "не заперечення почуттів дитини" і дуже сподобався твій коментар стосовно "тону" з яким треба про це дитині казати, щоб не жалісливо було (треба якось проаналізувати як я це говорю, бо не звертала уваги ніколи). Але я стільки разів бачила (особливо на майданчиках) "картину", коли дитина (вже доросліша) впаде (навіть сильно - принаймні так зі сторони виглядає), а потім встає і озирається по сторонах - якщо ніхто не помітив, то встає на свого самоката і їде далі, але якщо хоч хтось звернув на це увагу, то відразу сльози, навіть якщо людина не знайома... От, думаю, під впливом якої поведінки батьків таке виробляється у дитини? чи то просто природньо для усіх дітей так поводитись? загалом, я дуже навіть згідна, що Емілі ще маленька і не вміє справлятись з почуттями і емоціями (читала в якійсь книжці, що дітки до 6-7 років взагалі не вміють самі регулювати свої емоції і не завжди їх розуміють), тому до такого віку треба обов'язково допомагати їм.

      Я навіть не уявляю як то тобі було, коли Улька таке казала про Андрійка... не знаю що б я робила, але мабуть йти до психолога, то єдиний вихід... Рада, що вже все добре і вона не ревнує більше :) а капості, то певно, всі дітки роблять, навіть у старшому віці.

      Delete
    6. ти знаєш, мої от тоже деколи буває, як нема публіки то і не плаче, а як ти пишеш - встав, потріпався і пішов далі... але то думаю вже трохи старший вік має бути
      мдя, психолог в україні дуже допомогла, то була пісочна терапія і ми всього 4 заняття відходили, мала дуже помінялася, я сама би сходила до тої тьоті, своїх тараканів поганяти трохи))))
      з моїх спостережень на таких дітей малих, та й 5-6 років певно теж, дуже сильний вплив має саме інтонація сказаного, а не те що ти кажеш... вони ж то дуже не аналізують, особливо менші, але от інтонації вловлюють дуже швидко)

      Delete
  4. не читала, але собі занотувала на майбутнє : )
    назва вже правильна. всі проблеми між людьми від невміння почути та сказати.

    ReplyDelete
    Replies
    1. "на майбутнє" - то дуже далеко :)) починай вже при можливості, бо ті діти ну дуже вже скоро ростуть :)

      Delete
    2. на даний момент мені б знайти можливість поспати та закінчити семестр в коледжі : )

      Delete
  5. Я її двічі читала і вже встигла забути))) Почала втретє, але нотую собі головні принципи, але і зараз щось далі не доходять руки читати. Справді, ця книжка не лише про стосунки з дітьми. Я скільки не читала подібних книжок, так добре бачила, як ці методи можна використати в дорослому віці, і бачила, звідки ростуть насправді проблеми вже у дорослих людей.
    Але от той приклад про шоколадку - то ми його теж час від часу використовуємо, але в ті моменти я роумію, що роблю неправильно, бо створюю іншу вже проблему - що солодку можна тільки після нормальної їжі, а так ми починаємо переїдати насправді і в дорослому віці зявляється проблеми з харчуванням, ожирінням. Тому стараюся тепер говорити, що можна зїсти, але вже пізніше, а не зразу після їжі, ну або на голодний шлунок :)

    ReplyDelete
    Replies
    1. Я от собі ще думаю - як би то пояснити коли не можна взагалі? Ну от з'їла кусочок вже, то я кажу, що вже досить на сьогодні, що зубки будуть боліти якщо багато солодкого їсти, придумую якусь історію про те як зайчика зубки боліли бо він їх не чистив і багато їв смакошиків... але то теж не завжди працює :)
      А взагалі, то я сама маю "погану" звичку "закусити" солодким після основної страви, тому, певно, ти права, що постійно давати солодке після їди, то не дуже добре.

      Delete
    2. Я думаю, що солодке треба сприймати не як винагороду, що от щось зробила/зїла, заслужила на шматок торта чи шоколад, а як їжу, солодку, смачну, яку можна їсти, навіть щодня, але в обмеженій кількості. Я не знаю, як це працює з дворічними дітьми, але поки що зі Златою ми домовляємося, коли в неї є якісь цукерки (як ото було після останньої зустрічі з вами - вона всі цукерки забрала :) ), то поклала собі в свою кухоньку і по одній (інколи по дві) їда щодня, коли хотіла, але вона знала, що може зїсти не більше двох. Вона вже розуміє, що якщо зїсть зараз всі, то болітиме живіт (таке вже раз було - експерементували) і на завтра вже нічого не буде, а так нецікаво, бо хочеться і завтра, і після завтра.
      Емілі, мабуть, просто перевіряє межі довзоленості і твою терплячість. Пропоную не здаватися тобі і це мусить перейти.

      Delete
    3. В Емілі теж часом таке буває як от ти про Златку розказуєш - візьме жменьку, покладе на свого столика і їй "тепло" від того щоб цукерки її і що вони лежать на її "території" :) Мабуть таки "перевіряє" нас з Ромою, але ми непохитні ))

      Delete